"Як говорити, щоб діти слухали": поради, що не втрачають актуальності
Не так вже й давно вважали, що «давати лозиняки» дитині дуже корисно, а брати маленьких дітей на руки, якщо ті плачуть – погано, бо ж це їх «розбещує». На щастя, переконання людей змінюються. Але, звичайно, є й такі, що не втратили своєї актуальності після декількох змін генерацій психологів, педіатрів та вихователів.
Саме це можна сказати про поради з книги «Як слухати, щоб діти з нами говорили. Як говорити, щоб діти нас слухали». Ще 1980 року Адель Фабер та Елейн Мазліш представили світові спільну працю про продуктивну комунікацію з дітьми та подолання конфліктів у родині, яка не просто стала бестселером вдома – в США, а досі є міжнародним хітом.
1)Визнайте та пізнайте почуття дитини
Емоції дитини керують її поведінкою. Навіть, якщо ви їх не розумієте. От, наприклад, ваша дитина ненавидить моркву, а за обідом ця морква з’являється в її тарілці. Далі може бути бунт, істерика і локальна війна. Хоча ви відверто не розумієте, що в їжі такого страшного і що саме призвело до стихійного лиха, але дивна трагедія зі сльозами і криками вже сталася. Визначення певної емоції, що впливає на поведінку в конкретному випадку – це перший крок до нормальної продуктивної відповіді на ті проблеми, які можуть з’явитися. А нехтування цими почуттями може тільки збільшити проблеми. В прикладі з морквою важливо зрозуміти, що саме ця клята морква так лякає чи бісить дитину. А те, наскільки це взагалі (на вашу думку) безглуздо не має жодного значення.
Покажіть дитині, що ви переймаєтеся її почуттями, без осуду.
Покажіть дитині, що ви розумієте її емоцію та називайте її почуття.
Погляньте на ситуацію з боку дитини і вона не вважатиме вас частиною проблеми, з якою вона намагається розібратися.
2) Заохочуйте дитину до співпраці, а не карайте
Погана поведінка – це ваша спільна проблема, а не риса характеру дитини. Якщо ваша реакція на певний вчинок стосуватиметься не на самого вчинку чи його наслідків, а виключно якостей дитини, то й фокус її самосприйняття істотно зміниться. В результаті ви можете отримати від неї замкненість, відсутність комунікації та зневіру в собі. Зрозуміло, що певні ситуації вимагають ґрунтовно розібратися з причинами поганої поведінки. Та до такого аналізу варто вдаватися вже в спокійному стані, коли ситуація може розглядатися всіма як простий приклад.
Розкажіть про наслідки дії, а не лише фокусуйтеся на ній. Скажімо, ви мешкаєте в прекрасному старому будинку з паркетною підлогою. І раптом бачите, як ваша дитина поливає квіти (можна ж трохи помріяти?). Але вона робить це так, що у воді не тільки квіти та підвіконня, а вже й значна частина підлоги. Не кричіть просто: «Ти ж зруйнуєш підлогу!». Глибоко вдихніть, порахуйте, скажімо, до 10 і максимально спокійно поясніть, що вода може зруйнувати дерево та зіпсувати стелю вашим сусідам знизу.
Не забувайте про себе. Як ви вже говорите з дитиною про її почуття, то розкажіть і про свої. Переконайтеся, що вона дійсно зрозуміла, як її поведінка і її результати впливають на вас, як ви від цього почуваєтеся.
Обговоріть з дитиною варіанти вирішення проблеми. Спільно. Занотуйте їх усі, навіть найбезглуздіші. А вже з цього переліку викреслюйте ті, які точно не використаєте. («Ні, ми не зробимо замість кухні басейн»). Навіть, якщо це не так – а ймовірність висока, будьмо відверті – дайте дитині відчути, що рішення було справді компромісним.
3) Заохочуйте самостійність дитини та впевненість у власних силах
Турбота не має заміщатися над-опікою, адже вона може стати руйнівною для самостійності дитини. Надмірна опіка формує сильну залежність від батьків в усьому. Ця залежність «плекатиме» відчуття безпорадності та розгубленості при зустрічі з викликами й проблемами в подальшому житті. Спокійно, ніхто не говорить про необхідність залишити 10-річну дитину з самими лише ножем й кресалом у лісі, повному вовків. Але надмірна опіка забирає в дитини можливість досліджувати світ в різних його проявах та вчитися з ним взаємодіяти.
Дайте дитині можливість самій обирати. Мова не йде про повну свободу в усьому, але дайте їй можливість вільно обирати між декількома розробленими вами варіантами.
Поважайте зусилля дитини та заохочуйте її спроби.
Складні питання – це можливість дослідити світ навколо і саму дитину. Тому не ховайтеся від них за спрощеними відповідями. Краще запитати в дитини, чого це питання постало та що сама вона думає з цього приводу.
В жодному разу не дуріть дитину, якщо не знаєте відповіді на якісь питання. Батькам майже завжди хочеться бути найрозумнішими, всесильними та мудрими в очах дитини. Але мало що може настільки істотно зруйнувати повагу і довіру дітей, як така брехня від незнання. Навпаки, заохочуйте їх разом пошукати інформацію. Так само, якщо не можете чітко й просто пояснити щось дитині, то запропонуйте їй пошукати серед ваших друзів чи рідних того, хто може це зробити.
Хваліть дитину щиро, але в межах розумного – якщо мова йде про її творчість чи навчання. Тут може стати в нагоді «деталізована» похвала. Краще виділяти й хвалити певні елементи її роботи: «Мені подобається, як ти кольором виділив хмари» замість «Ти – геніальний митець!». Бо ж їй потім ще зустрічатися з реальним світом, який буде об’єктивнішим за вас.
Хваліть на акцентуйте увагу на її спробах та роботі, а не на здібностях. Намагайтеся таким чином стимулювати дитину до широкого спектру активностей та різнобічного розвитку, а не фокусуватися лише на тому, що гарантовано принесе лише хороші результати. Всі спроби – це навчання.
За матеріалами «The classic parenting book
‘How to talk so kids will listen’ in under 1,000 words»
Джерело: http://www.hopeandhomes.org.ua/blog/iak-hovoryty-shchob-dity-slukhaly-porady-shcho-ne-vtrachaiut-aktualnosti/